31 липня 2026 року слідчий суддя Болградського районного суду Одеської області Кодінцева С.В. постановила ухвалу у справі № 497/150/22, якою скасувала постанову слідчого СВ Болградського РВП ГУНП в Одеській області Кілафли В.В. про закриття кримінального провадження № 12018160150002589 за фактом катування Істоміна Олега Сергійовича, вчиненого 30 вересня 2018 року поблизу бару «Зейтун» у м. Ізмаїл.

Зазначена ухвала заслуговує на окрему увагу не лише як процесуальний результат, а як показовий приклад того, як судовий контроль здатний зупинити багаторічний, послідовний та системний саботаж розслідування тяжкого злочину з боку самих правоохоронних органів.

Внаслідок вчиненого проти нього злочин катування Істомін О.С. отримав черепно-мозкову травму з ознаками ураження стовбура головного мозку – тілесне ушкодження, яке комісійна судово-медична експертиза № 132 кваліфікувала як тяжке та небезпечне для життя в момент заподіяння. Потерпілий ледь не загинув, а наслідки травми – інвалідність, хронічні головні болі, панічні атаки, порушення пам’яті – він відчуває й нестиме до кінця життя. І саме це – не якийсь абстрактний процесуальний епізод, а реальне, задокументоване катування людини – упродовж майже восьми років так і не отримало належної правової оцінки.

ЯК РОЗСЛІДУВАННЯ БУЛО ПЕРЕТВОРЕНО НА ІНСТРУМЕНТ ЗАХИСТУ НАПАДНИКІВ

Ухвала детально, крок за кроком, відтворює хронологію подій, і ця хронологія є, по суті, підручником з того, як формально не порушуючи жодної норми, можна на практиці унеможливити притягнення винних до відповідальності.

Перший епізод саботажу стався одразу після події: у першому відкритому кримінальному провадженні слідчі Ізмаїльського РВП жодного разу – упродовж усього відведеного законом 12-місячного строку – не звернулися до слідчого судді з клопотанням про продовження строку досудового розслідування, хоча така можливість існувала і хоча йшлося про тяжкий злочин проти здоров’я людини. Розслідування було фактично зведено нанівець ще на самому початку: втрачено час для збирання доказів «по гарячих слідах», а сам потерпілий у жовтні 2018 року отримав постанову про закриття провадження, яку згодом, за скаргою, скасував прокурор, прямо визнавши розслідування невсебічним, неповним і таким, що велося на «низькому професійному рівні».

Другий, вирішальний етап саботажу відбувся наприкінці 2021 року. У паралельному провадженні № 12020160150000477 (за тим самим фактом) розслідування тривало значно довше і навіть встигло дійти до стадії підготовки повідомлень про підозру конкретним особам, яких потерпілий послідовно називав нападниками.

Проте саме в момент, коли строк цього провадження ще не сплив, а розслідування нарешті просунулося по суті, заступник керівника Одеської обласної прокуратури Д.А. Вербицький своєю постановою від 30.12.2021 об’єднав «живе», активне провадження з «мертвим», раніше фактично закритим для дій провадженням № 12018160150002589 – присвоївши їм спільний номер. Наслідок такого об’єднання був математично неминучим: обчислений за сукупністю строк досудового розслідування одразу перевищив граничні 18 місяців, встановлені на той час законом, і вже за кілька тижнів, 19 січня 2022 року, слідчий Кілафли В.В. виносить постанову про закриття об’єднаного провадження – начебто «вимушено», через сплив строку, хоча саме це поглинання і було створене штучно та свідомо.

Слідчий суддя у своїй ухвалі прямо констатує: «Неможливість продовження досудового слідства в об’єднаному кримінальному провадженні виникло лише після прийняття рішення заступником керівника Одеської обласної прокуратури Вербицьким Д.А.», тобто саме дії прокуратури, а не об’єктивний перебіг подій, зробили закриття провадження неминучим.

Третій рівень саботажу – вже не процесуально-технічний, а відверто маніпулятивний – виявився у самому тексті постанови про закриття. Постанова датована 19 січня 2022 року, але в її мотивувальній частині міститься посилання на ухвалу слідчого судді від 26 січня 2022 року – тобто на судове рішення, яке на дату складення постанови ще фізично не існувало. Крім того, постанова посилається на неіснуючий «абзац 14 частини першої статті 284 КПК України» – норму, якої на момент ухвалення рішення в Кодексі просто не було. Коли ця суперечність спливла на поверхню у 2026 році, слідчий Кілафли В.В. – вже після спливу понад чотирьох років – 20 липня 2026 року самостійно, без жодних законних підстав та поза межами будь-якого відкритого провадження, «виправила описку», заднім числом змінивши дату постанови на 26.01.2022, аби усунути хронологічну суперечність. Інституту виправлення описки в постановах слідчого чинний КПК України не передбачає взагалі.

Четвертий рівень – приховування самого факту закриття справи від потерпілого. Копію постанови від 19.01.2022 адвокату Ягунову Д.В. вручили лише 16 липня 2026 року – тобто через чотири з половиною роки після її ухвалення, і лише після восьми (!) адвокатських запитів та після відкриття судового провадження за скаргою. Упродовж двох тижнів липня 2026 року дев’ять державних органів – Офіс Генерального прокурора, Національна поліція, Одеська обласна прокуратура, Ізмаїльська окружна прокуратура, Ізмаїльський та Болградський РВП – надавали представнику потерпілого сім взаємовиключних, неповних або ухильних відповідей: один і той самий підписант в один і той самий тиждень стверджував то про закриття провадження, то про те, що воно триває; один орган заперечував сам факт існування постанови, тоді як інший орган тієї самої системи офіційно підтверджував її існування. Слідчий суддя визнала ці розбіжності самостійним доказом умисного, а не випадкового характеру ненадання постанови потерпілому.

ЯК СУД ЗУПИНИВ ЦЕЙ МЕХАНІЗМ

Саме в цьому контексті ухвала від 31.07.2026 демонструє, чим має бути справжній судовий контроль за досудовим розслідуванням – на відміну від формального штампування процесуальних рішень органів переслідування.

По-перше, суд не обмежився дослідженням самої оскаржуваної постанови, а дослідив усю історію провадження в оригіналі матеріалів – у чотирьох томах – і встановив, що слідчий орган жодного разу не звертався по продовження строку в першому провадженні, обмежившись мінімальним 12-місячним строком, тоді як у паралельному провадженні строк неодноразово продовжувався і розслідування дійсно рухалося вперед. Це порівняння дало суду підставу для висновку про вибірковий, невипадковий характер бездіяльності.

По-друге, суд визнав поважними причини пропуску десятиденного строку на оскарження постанови, встановивши, що потерпілий і його представник вжили усіх доступних, добросовісних і неодноразових заходів для отримання копії постанови, а органи досудового розслідування та прокуратури не надали жодного доказу її вручення. Тим самим суд відмовився визнавати «спливлим» право на захист там, де саме держава в особі своїх органів унеможливила його своєчасну реалізацію.

По-третє, і це найбільш принципово, суд прямо кваліфікував постанову про закриття провадження не як самостійне і незалежне процесуальне рішення, а як «закономірний результат послідовності процесуальних дій (багаторічна бездіяльність, неодноразова зміна кваліфікації, штучне об’єднання проваджень безпосередньо перед вичерпанням строку)», спрямованих на результат, прямо заборонений статтями 2 і 3 Конвенції про захист прав людини. Суд послався на практику Європейського суду з прав людини – справи Assenov and Others v. Bulgaria, Kaverzin v. Ukraine, Bouyid v. Belgium [GC] та, що особливо показово, Marguš v. Croatia [GC], сформулювавши висновок, що заборона фактичної амністії за катування стосується не лише формальних актів помилування, а будь-якого процесуального механізму, який за практичним результатом призводить до того самого – унеможливлення відповідальності винних. «Жодна кількість закритих і поновлених постанов, жодна “карусель” перекваліфікацій та об’єднань проваджень не може і не повинна мати наслідком фактичну амністію особам, причетним до заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю потерпілого», – прямо зазначила слідчий суддя, по суті застосувавши до українських реалій сформульоване Судом у справі Kaverzin v. Ukraine поняття «замкненого кола» (vicious circle) – системної проблеми, коли послідовні процесуальні рішення, попри формальні скасування, ніколи не переростають у справжнє розслідування.

По-четверте, суд не задовольнився суто формальною підставою для скасування постанови (посилання на неіснуючу норму права), хоча й зафіксував цю обставину. Натомість він застосував правову позицію Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 05.06.2025 (справа № 552/6926/23), згідно з якою в провадженні, де потерпілий вказує на конкретну особу як на нападника, орган досудового розслідування зобов’язаний по суті вирішити питання про наявність події злочину, складу злочину в діях цієї особи та достатність доказів для доведення її вини в суді – а не «звільнятися» від цього обов’язку посиланням на сплив строку в провадженні, розслідування якого штучно було зупинено на самому початку.

Результат ухвали є вичерпним: суд поновив потерпілому процесуальний строк на оскарження, скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження від 19.01.2022 (заднім числом «виправлену» на 26.01.2022) як незаконну й необґрунтовану та повернув матеріали кримінального провадження прокурору Болградської окружної прокуратури Одеської області для організації відновлення досудового розслідування. Ухвала оскарженню не підлягає.

ЧОМУ ЦЯ УХВАЛА ВАЖЛИВА ДЛЯ ВСІХ ПОТЕРПІЛИХ

Ця справа демонструє механізм, який, на жаль, не є унікальним: розтягнуте в часі, штучно позбавлене продовження, а потім «об’єднане» з іншим провадженням розслідування; закриття справи з посиланням на сплив строку замість оцінки доказів по суті; приховування самого факту закриття від потерпілого роками; і, нарешті, спроба заднім числом «підправити» дату документа, коли схема почала розвалюватися. Кожен з цих кроків окремо можна було б списати на недбалість чи перевантаженість слідчого апарату. Але встановлена судом послідовність і узгодженість цих дій – упродовж восьми років, за участю щонайменше дев’яти державних органів – виключає випадковість.

Ухвала слідчого судді від 31.07.2026 цінна саме тим, що суд не обмежився формальною перевіркою законності одного документа, а побачив і назвав систему – і застосував до неї стандарти статей 2 і 3 Конвенції про захист прав людини, згідно з якими обов’язок держави розслідувати катування є автономним, безумовним і невідчужуваним та не може бути «знятий» жодною кількістю процесуальних маніпуляцій. Це – приклад того, яким має бути судовий контроль за досудовим розслідуванням: не штампування рішень слідчого й прокурора, а реальна, незалежна й фахова перевірка того, чи справді держава виконала свій обов’язок захистити людину, яка стала жертвою насильницького злочину.

Ухвала оприлюднюється з дозволу та за бажанням самого потерпілого в повному тексті – як інструмент, корисний для всіх, хто стикається з подібними проявами корупції та саботажу з боку слідчих і прокурорів.