У вітчизняному кримінальному процесі потерпілий, як правило, – і, на жаль, стає маргіналом. Це не перебільшення і не емоційна оцінка, а констатація системної реальності. Кримінальне провадження вибудоване як змагання між обвинуваченням і захистом, і саме ці дві сторони мають реальні процесуальні важелі. Потерпілий формально наділений правами, однак на практиці він опиняється на узбіччі процесу: його заяви залишаються без відповіді, клопотання про проведення слідчих дій ігноруються, а сам він роками не може дізнатися, що взагалі відбувається у провадженні, розпочатому за фактом заподіяної йому шкоди.

Найгостріше ця проблема проявляється у справах, де страждання потерпілого є очевидними: вбивства, катування, тілесні ушкодження, побиття, дорожньо-транспортні пригоди зі смертельними наслідками, зґвалтування, сексуальне домагання, домашнє насильство. Йдеться про категорії справ, у яких можна презюмувати тілесне та психологічне страждання такою мірою, якою вони сягають того, що в практиці Європейського суду з прав людини називається мінімальним рівнем суворості. Саме тут держава несе позитивний обов’язок провести ефективне розслідування, і саме тут цей обов’язок порушується найчастіше.

Практика показує, що навіть у найбільш очевидних справах потерпілі натикаються на бюрократичний спротив та тяганину. Іноді вона має умисний, скоординований характер: коли особи, причетні до заподіяння шкоди, мають вплив на хід розслідування або коли слідчий орган просто не зацікавлений у результаті. Іноді це наслідок звичайної бюрократичної інерції, коли від потерпілого слідчі та прокурори просто відмахуються, як від назойливої мухи. Наслідок в обох випадках однаковий: провадження роками перебуває у стані, який лише зовні нагадує розслідування, а строки давності тим часом спливають.

Український кримінальний процесуальний закон не містить дієвого механізму, який дозволив би потерпілому самостійно переламати цю ситуацію. КПК України надає йому право оскаржувати бездіяльність слідчого та прокурора до слідчого судді, і цей інструмент справді працює, але лише тоді, коли він використовується системно, послідовно і з розумінням того, які саме слідчі дії потрібно вимагати, у якій послідовності і з яким обґрунтуванням. Одне ізольоване звернення до слідчого судді, як правило, нічого не змінює. Потрібна вибудувана стратегія, у якій кожна ухвала слідчого судді стає цеглиною у фундаменті майбутньої справи.

Фундаменті чого саме? У багатьох випадках єдиним реальним способом захисту прав та інтересів потерпілого стає скарга до Європейського суду з прав людини та отримання рішення про неефективність досудового розслідування, тобто про порушення процесуального аспекту статті 2 або статті 3 Конвенції. Практика Суду щодо України у цій сфері є усталеною: Суд неодноразово констатував, що неефективне розслідування є системною проблемою української правоохоронної системи. Кожне таке рішення є не лише моральною сатисфакцією, а й підставою для перегляду справи на національному рівні та для справедливої компенсації.

Однак скарга до Страсбурга не є чарівною паличкою. Суд оцінює не лише те, що держава не розслідувала, а й те, що робив сам потерпілий: чи звертався він до слідчого судді, чи оскаржував закриття провадження, чи домагався проведення конкретних слідчих дій, чи фіксував кожен факт бездіяльності. Без вибудуваної на національному рівні хронології звернень і відмов заява до Суду ризикує бути визнаною неприйнятною через невичерпання національних засобів захисту або просто не матиме доказової бази. Іншими словами, паралельне ведення проваджень у слідчого судді та підготовка заяви до Європейського суду є не двома різними шляхами, а однією стратегією, розрахованою на роки.

Це кропітка робота. Вона вимагає знання не лише КПК України, а й практики Суду щодо того, що саме вважається ефективним розслідуванням, які строки є розумними, які слідчі дії є обов’язковими у справах про катування чи про смерть, і як домогтися того, щоб бездіяльність держави була зафіксована документально, а не залишилася у форматі усних скарг і телефонних дзвінків до слідчого. Потерпілий, який намагається пройти цей шлях самостійно, майже неминуче припускається помилок, які потім неможливо виправити: пропускає строки, не оскаржує ключові рішення, не забезпечує документального сліду, або, навпаки, витрачає роки на звернення до інстанцій, які не мають жодного впливу на хід розслідування.

Захист прав потерпілого – це важка робота, і її початок та результат залежать насамперед від волі самого потерпілого пройти нерідко тривалий шлях до того, щоб відновити справедливість, поновити права та забезпечити ефективність розслідування. Але воля потерпілого має бути підкріплена професійним супроводом, бо система, з якою йому доведеться мати справу, за загальним правилом працює не на нього. На боці держави стоять слідчі, прокурори, відомчі інтереси та роки процесуальної інерції. Потерпілий, який виходить на цей шлях сам, майже завжди програє не тому, що не має рації, а тому, що не знає правил гри, за якими грає інша сторона.

Правди на національному рівні домогтися дуже важко. Але це можливо, якщо від самого початку розуміти, що кожен крок у слідчого судді робиться з прицілом на Страсбург, а кожен документ, отриманий сьогодні, стане доказом порушення державою Конвенції завтра. Факти порушень права на життя та заборони катування, яких держава припускається надто часто, не повинні залишатися без наслідків лише тому, що потерпілий не знав, з чого почати.