Нещодавно Одеський окружний адміністративний суд ухвалив рішення, яке заслуговує на значно більшу увагу адвокатської спільноти, ніж одна окрема програна справа. Це рішення — симптом. І симптом тривожний.

Фабула справи, на перший погляд, проста до банальності: адвокат дізнався про засідання КДКА Одеської області та про зупинення свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю вже після того, як рішення було ухвалено. Тобто без будь-якого своєчасного повідомлення, без можливості бути почутим, без елементарного дотримання права на захист — того самого права, яке адвокатура покликана відстоювати в інтересах своїх клієнтів.

Здавалось би, очевидна процесуальна підстава для скасування рішення КДКА. Але суд першої інстанції вирішив інакше.

ДОКАЗ, ЯКОГО НЕ ІСНУЄ

У матеріалах справи з’явився документ, який претендує на роль вирішального доказу: рапорт юрисконсульта КДКА Одеської області. У цьому рапорті зазначено, що юрисконсульт нібито усно повідомив адвоката про дату та час засідання. Без жодної фіксації. Без жодного підтвердження. Без жодного документального сліду, який хоча б формально відповідав би будь-якій з форм повідомлення, передбачених законом.

Не електронний лист. Не телеграма. Не телефонограма з відповідним записом. Просто — слова. Слова, записані одною стороною конфлікту на папері вже після виникнення спору.

І саме на підставі цього «доказу» суд відмовив адвокату у задоволенні позову.

Закономірно виникає запитання: яку юридичну силу має рапорт працівника органу, зацікавленого у результаті справи, складений без жодної процесуальної форми і без жодного можливого спростування? У будь-якій галузі права подібний документ не витримав би навіть початкової перевірки на допустимість. Однак у дисциплінарному провадженні щодо адвоката він виявився достатнім для позбавлення особи права на практику.

СИСТЕМНА ПРОБЛЕМА, А НЕ ОДИНИЧНИЙ ВИПАДОК

Цю ситуацію не можна розглядати як прикрий збіг обставин або технічну помилку. Відмова КДКА Одеської області повідомляти адвокатів про дату та час засідань електронною поштою є практикою, а не винятком.

Ця практика породжує структурну нерівність: з одного боку — орган, який веде засідання у зручний для себе спосіб і документує (або не документує) власні дії за власним розсудом; з іншого — адвокат, якому відмовлено у можливості підготуватися до захисту власних прав.

Більш того: якщо усного повідомлення без будь-якої фіксації достатньо для того, щоб вважати адвоката належно повідомленим, — навіщо тоді КДКА взагалі надсилала письмове повідомлення? Той факт, що воно надійшло вже після ухвалення рішення, лише підкреслює абсурдність ситуації: КДКА одночасно стверджує, що адвокат був повідомлений усно, і надсилає письмове повідомлення — яке, однак, жодних правових наслідків для відновлення порушеного права не тягне.

ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ ДЛЯ АДВОКАТУРИ

Адвокатське самоврядування — це не привілей, а відповідальність. Дисциплінарна система існує для того, щоб забезпечити стандарти якості юридичної допомоги та підзвітність адвокатів перед суспільством. Вона не може і не повинна функціонувати як інструмент, у якому процесуальні гарантії відступають перед адміністративною зручністю.

Коли дисциплінарне рішення ухвалюється на підставі рапорту зацікавленої особи — без документального підтвердження, без можливості заперечення, без дотримання встановлених законом форм, — це не просто порушення прав конкретного адвоката. Це сигнал усій адвокатській спільноті: формальні гарантії у провадженнях проти вас можуть виявитися фіктивними.

У воєнний час, коли адвокати працюють в умовах безпрецедентного тиску, коли захист прав людини набуває особливої ваги, а риски для самих адвокатів багаторазово зростають, питання надійності дисциплінарних процедур стає не академічним, а екзистенційним. Адвокатура, яка не здатна захистити власних членів від свавілля у власних же провадженнях, не може переконливо виступати гарантом захисту прав інших.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Справа наразі перебуває в апеляційній інстанції. Хочеться вірити, що апеляційний суд відновить не лише право конкретного адвоката, а й елементарну логіку: у правовій державі доказом є документ, а не рапорт зацікавленої особи; повідомлення — це зафіксований факт, а не усне твердження; і жодна адміністративна зручність не може підміняти процесуальну форму, встановлену законом.

Якщо адвокатура прагне справжньої незалежності та інституційної зрілості — реформування дисциплінарних процедур має стати не декларацією, а практичним пріоритетом. Поки що — рахунок не на користь закону.